When the Russians started their full-scale invasion of Ukraine, it only took a few days before Daryna (32) heard about the raping and killing of 11 women close to Kyiv. Allegedly only 5 of the 11 women survived. The horrifying news reached Daryna and her friends in the basement where they had been staying since the first day of the invasion.

It was another friend who was living in the area where the crimes had been committed that brought the news to Daryna. Instant fear spread and soon after, Daryna and her husband decided that it was time for Daryna and Vlad to leave. Her husband stayed to defend the country. He works in a bakery and continues to feed Kyiv and other cities with bread every day.

Fear and panic

“It was fear and panic for my son and for his life that caused me to take these steps,” Daryna explains. After 8 days in complete isolation, sleeping on the hard concrete floor with a ten-month-old baby and fearing the worst, Daryna and Vlad left the basement.

She carried Vlad in her arms and only brought one bag. A long and stressful journey was lying ahead as for the millions of other people fleeing the war. It took them days in endless lines in the cold to reach the border crossing at Medyka in Poland. It was a cold and traumatizing event.

Daryna lifts her son Vlad onto her lap. He is too little to understand the situation. It has only been a few hours since the arrival to the gym hall in the small Polish town. Rest and sleep is needed. Daryna closes her eyes, puts her nose deep in Vlad’s soft skin and inhales while she holds him tight.

Separation

Daryna and Vlad now live in Wales (UK), and everyday is a painful separation for the small family. Six months have passed since the war started. “Of course, he endlessly yearns…” Daryna writes about her husband from her sister's apartment in Cardiff. “The war deprived him of the opportunity to see our son's first steps, hear his first words, and just be able to be there”.

Living separately and far away from each other, time seems to be the worst enemy. Daryna continues: “In these six months, I have missed a lot. I missed my wedding anniversary with my beloved husband. We couldn't touch each other that day. We couldn't be close. I missed the funeral of my dad, with whom I was extremely close, I could not hug him for the last time, and I could not tell him - the last goodbye… I missed six months of my wonderful and happy life that existed before February 24th.”

Support our work

Минуло лише кілька днів, після того як росіяни почали повномасштабне вторгнення в Україну, і коли Дарина (32 роки) почула про зґвалтування та вбивство 11 жінок неподалік від Києва. Згідно повідомлень, лише 5 з 11 жінок вижили. Жахливу новину Дарина та її подруги дізналися у підвалі, де вони перебували з першого дня вторгнення.

Цю жахливу новину Дарині розповів її друг, який жив у районі, де були скоєні злочини. Миттєво поширився страх, і незабаром Дарина та її чоловік вирішили, що настав час для неї та Влада (їх сина) виїхати. Її чоловік залишився допомагати країні. Він працює на хлібозаводі і продовжує щодня годувати хлібом Київ та інші міста.

СТРАХ І ПАНІКА

“Саме страх і паніка за сина та його життя змусили мене піти на ці кроки”, - пояснює Дарина. Після 8 днів у повній ізоляції, коли вони спали на твердій бетонній підлозі з десятимісячною дитиною і боялись найгіршого, Дарина вирішила, що час виїжджати.

Вона несла Влада на руках, тому взяла з собою лише одну сумку. Попереду була довга і напружена подорож, як і для мільйонів інших людей, які тікали від війни. Їм знадобилося кілька днів у нескінченних чергах на морозі, щоб дістатися до прикордонного переходу в Медиці в Польщі. Для них це була травматична подія, сповнена морозного холоду.

Дарина підіймає сина Влада на коліна. Він занадто малий, щоб зрозуміти ситуацію. Минуло лише кілька годин з моменту їх прибуття до спортзалу в маленькому польському містечку. Потрібен відпочинок і сон. Дарина заплющує очі, притискає ніс до м'якої шкіри Влада і вдихає, продовжуючи міцно пригортати його до себе.

РОЗЛУКА

Дарина і Влад зараз живуть в Уельсі (Великобританія), і кожен день - це болюча розлука для маленької сім'ї. Від початку війни минуло півроку. “Звичайно, він безмежно сумує...” пише Дарина про свого чоловіка, знаходячись в квартирі сестри в Кардіффі. “Війна позбавила його можливості бачити перші кроки нашого сина, чути його перші слова і просто бути поруч”.

Проживаючі окремо і далеко одне від одного, час здається найстрашнішим ворогом. Дарина продовжує: “За ці півроку я багато чого пропустила. Я пропустила свою річницю весілля з коханим чоловіком. Ми не могли доторкнутися один до одного в той день. Ми не могли бути поруч. Я пропустила похорон батька, з яким була надзвичайно близька, не змогла обійняти його востаннє, не змогла сказати йому - останнє прощавай... Я пропустила півроку свого чудового і щасливого життя, яке існувало до 24 лютого”.

Підтримайте нашу роботу

Als die Russen mit ihrer groß angelegten Invasion in der Ukraine begannen, dauerte es nur wenige Tage, bis Daryna (32) von der Vergewaltigung und Ermordung von 11 Frauen in der Nähe von Kiew erfuhr. Angeblich sollen nur 5 der 11 Frauen überlebt haben. Die schreckliche Nachricht erreichte Daryna und ihre Freundinnen in dem Keller, in dem sie seit dem ersten Tag des Einmarsches untergebracht waren.

Es war ein anderer Freund, der in der Gegend wohnte, in der die Verbrechen begangen worden waren, der Daryna die Nachricht überbrachte. Sofort machte sich Angst breit, und bald darauf beschlossen Daryna und ihr Mann, dass es für Daryna und Vlad an der Zeit war, das Land zu verlassen. Ihr Mann blieb, um das Land zu verteidigen. Er arbeitet in einer Bäckerei und versorgt Kiew und andere Städte weiterhin jeden Tag mit Brot.

Furcht und Panik

“Es waren Angst und Panik um meinen Sohn und sein Leben, die mich zu diesen Schritten veranlassten”, erklärt Daryna. Nach acht Tagen in völliger Isolation, in denen sie mit einem zehn Monate alten Baby auf dem harten Betonboden schliefen und das Schlimmste befürchteten, verließen Daryna und Vlad den Keller.

Sie trug Vlad auf dem Arm und hatte nur eine Tasche dabei. Vor ihr lag eine lange und anstrengende Reise, wie für die Millionen anderer Menschen, die vor dem Krieg flohen. Sie brauchten Tage in endlosen Schlangen in der Kälte, um den Grenzübergang Medyka in Polen zu erreichen. Es war ein kaltes und traumatisches Erlebnis.

Daryna hebt ihren Sohn Vlad auf ihren Schoß. Er ist noch zu klein, um die Situation zu verstehen. Es sind erst ein paar Stunden vergangen, seit sie in der Turnhalle der kleinen polnischen Stadt angekommen sind. Er braucht Ruhe und Schlaf. Daryna schließt die Augen, steckt ihre Nase tief in Vlads weiche Haut und atmet ein, während sie ihn festhält.

Trennung

Daryna und Vlad leben jetzt in Wales (Vereinigtes Königreich), und jeder Tag ist eine schmerzhafte Trennung für die kleine Familie. Sechs Monate sind vergangen, seit der Krieg begonnen hat. “Natürlich hat er unendliche Sehnsucht...” Daryna schreibt über ihren Mann aus der Wohnung ihrer Schwester in Cardiff. “Der Krieg hat ihn der Möglichkeit beraubt, die ersten Schritte unseres Sohnes zu sehen, seine ersten Worte zu hören und einfach nur da sein zu können”.

Da sie getrennt und weit voneinander entfernt leben, scheint die Zeit ihr schlimmster Feind zu sein. Daryna fährt fort: “In diesen sechs Monaten habe ich eine Menge verpasst. Ich habe meinen Hochzeitstag mit meinem geliebten Mann verpasst. Wir konnten uns an diesem Tag nicht berühren. Wir konnten uns nicht nahe sein. Ich habe die Beerdigung meines Vaters verpasst, dem ich sehr nahe stand, ich konnte ihn nicht zum letzten Mal umarmen und ich konnte mich nicht von ihm verabschieden... Ich habe sechs Monate meines wunderbaren und glücklichen Lebens verpasst, das vor dem 24. Februar existierte.”

Da russerne startede deres fuldskala invasion af Ukraine, tog det kun få dage, før Daryna (32) hørte om voldtægten og drabet på 11 kvinder tæt på Kyiv. Angiveligt overlevede kun 5 af de 11 kvinder. De skrækindjagende nyheder nåede Daryna og hendes venner i kælderen, hvor de havde opholdt sig siden den første dag af invasionen.

Det var en anden ven, der boede i området, hvor forbrydelserne var begået, der bragte nyhederne til Daryna. Frygten bredte sig øjeblikkeligt, og kort tid efter besluttede Daryna og hendes mand, Vlad, at det var tid til at forlade Ukraine. Hendes mand blev for at forsvare landet. Han arbejder på et bageri og fortsætter med at forsyne Kyiv og andre byer med brød hver dag.

Frygt og panik

“Det var frygten og panikken for min søn og hans liv, der fik mig til at tage disse skridt,” forklarer Daryna. Efter 8 dage i fuldstændig isolation, hvor hun sov på det hårde betongulv med en ti måneder gammel baby og frygtede det værste, forlod Daryna og Vlad kælderen.

Hun bar Vlad i sine arme og tog kun en taske med. En lang og stressende rejse lå foran dem, ligesom for de millioner af mennesker, der flygtede fra krigen. Det tog dem dage i endeløse køer i kulden at nå grænseovergangen i Medyka i Polen. Det var en kold og traumatiserende begivenhed.

Daryna løfter sin søn Vlad op i sit skød. Han er for lille til at forstå situationen. Det er kun få timer siden, de ankom til gymnastiksalen i den lille polske by. Hvile og søvn er nødvendigt. Daryna lukker øjnene, lægger næsen dybt ind i Vlads bløde hud og indånder, mens hun holder ham tæt.

Adskillelse

Daryna og Vlad bor nu i Wales (UK), og hver dag er en smertefuld adskillelse for den lille familie. Seks måneder er gået siden krigen begyndte. “Selvfølgelig længes han uendeligt ...” skriver Daryna om sin mand fra sin søsters lejlighed i Cardiff. “Krigen berøvede ham muligheden for at se vores søns første skridt, høre hans første ord og bare kunne være der”.

At leve adskilt og langt fra hinanden, synes tiden at være den værste fjende. Daryna fortsætter: “I de sidste seks måneder har jeg mistet meget. Jeg gik glip af vores bryllupsdag med min elskede mand. Vi kunne ikke røre hinanden den dag. Vi kunne ikke være tætte. Jeg gik glip af min fars begravelse, som jeg var meget tæt på, jeg kunne ikke give ham et sidste kram og sige farvel... Krigen har taget seks måneder af mit vidunderlige og lykkelige liv fra mig, som eksisterede før 24. februar.”

Kad krievi sāka pilna mēroga iebrukumu Ukrainā, jau pēc dažām dienām Darina izdzirdēja par 11 sieviešu izvarošanu un nogalināšanu netālu ko Kijivas. Cilvēki runāja, ka tikai 5 no 11 sievietēm izdzīvoja. Darina un viņas draugi šīs briesmīgās ziņas saņēma sēžot pagrabā, kurā viņi palika kopš pirmās iebrukuma dienas.

Šausminošos notikumus pastāstīja viens no draugiem, kurš dzīvoja tajā reģionā. . Pārņēma tūlītējas bailes un drīz vien Darina un viņas vīrs pieņēma lēmumu, ka viņiem jādodas projām. Darinas vīrs palika, lai aizstāvētu savu valsti. Viņš strādā maiznīcā un katru dienu baro Kijivas un citu pilsētu iedzīvotājus ar svaigu maizi.

Bailes un panika

“Bailes un panika par manu dēlu un viņa dzīvību lika pieņemt šo lēmumu,” Darina paskaidro. Pēc 8 dienām pilnīgā izolācijā, guļot uz cietas betona grīdas ar 10 mēnešus vecu mazuli un baidoties no ļaunākā, Darina un Vlads atstāja pagrabu.

Viņa nesa Vladu uz rokām un paņēma līdzi tikai vienu somu. Darinai priekšā bija garš un stresa pilns ceļojums,  tāpat kā miljoniem citu cilvēku, kas bēga no kara. Pagāja vairākas dienas nebeidzamās rindās lielā aukstumā, lai sasniegtu Polijas robežpunktu Medikā. Tas bija auksts un traumējošs pasākums.

Darina paņem savu dēlu Valdu klēpī. Viņš ir pārāk maziņš, lai saprastu notiekošo. Ir pagājušas tikai dažas stundas, kopš viņi ir ieradušies sporta zālē mazajā Polijas pilsētiņā. Nepieciešama atpūta un miegs. Darina aizver acis, iespiež degunu Vlada mīkstajā ādā, ievelk dziļu elpu un tur cieši sev klāt.

Šķiršanās

Darina un Vlads tagad dzīvo Velsā, Lielbritānijā, un ik diena ir sāpīga atšķirtība šai mazajai ģimenei. Ir pagājuši 6 mēneši kopš sācies karš. “Protams, ka viņš bezgalīgi ilgojas…” Darina raksta no savas māsas dzīvokļa Kārdifā. “Karš ir atņēmis viņam iespēju redzēt sava dēla pirmos soļus, dzirdēt viņa pirmos vārdus un vienkārši būt te.”

Dzīvojot šķirti un tālu prom vienam no otra, laiks liekas kā lielākais ienaidnieks. Darina turpina: “Šajos sešos mēnešos esmu zaudējusi daudz. Mēs ar vīru nenosvinējām savu kāzu gadadienu. Mēs nevarējām būt līdzās viens otram. Mēs nevarējām pieskarties viens otram tajā dienā. Es nevarēju ierasties uz sava tēva bērēm un nevarēju atvadīties pēdējo reizi. Es zaudēju sešus mēnešus no savas skaistās, laimīgās dzīves, kas eksistēja pirms 24. februāra.”

Support our work