Nastya (21) crossed the border to Poland only a few hours prior to this meeting in a makeshift camp in Przemyśl. Together with her mother Ludmilla (40), she brought the two dogs, Mira and Junya. Like tens of thousands of refugees, they managed to cross the border that day. Unbearable scenes had played out in front of their eyes and left a deep and horrifying trace.

It was the non-stop explosions and sirens that finally forced them to flee after moving from one basement to another in Kyiv. “It was really terrifying and emotionally tough,” Ludmilla adds with tears running down her cheeks. Unable to find more words to describe her despair, she just weeps.

The fight

Nastya and her mom came by train. The railway station in Lviv was fully crammed with desperate women and children. There, they witnessed how people were fighting to avoid getting separated in the crowd and the desperation when trying to get onboard one of the overcrowded train wagons. They recall what they saw as pure human despair.

Leaving her boyfriend

Nastya is constantly checking her phone for new messages. Already the longing takes its toll. She had to leave her boyfriend behind. He now keeps her informed about the situation at home. “It’s hard to see his messages about shelling and other things going on there while understanding I can’t be with him. That’s hard.” Nastya’s eyes are fixed to the screen.

The brutal reality of the situation has also reached Nastya through the various groups she follows on her phone. “You see photos of children covered in blood in emergency cars. Can’t these photos move a single Russian official or citizen?” she asks, still looking at her phone.

Leaving the dogs behind was not an option

When asking Nastya about the possibility of leaving the dogs behind in Ukraine, she moves her eyes away from the phone and answers right away: “We strongly believe that our dogs are part of our family… Your dog will never leave you, even if you feel bad or you’re hurt and crying. She will come to comfort you. How can you leave her?”

Nastya seems to be strong as she looks at her mother, still with tears in her eyes. “Peace will come. We’ll make nice tea, buy a huge tasty cake, and we’ll be back home… The only news we’ll hear will be of a newborn panda in China, somebody’s birthday party or somebody planning their wedding… And we’ll never hear a word about war.”

Support our work

Настя (21 рік) перетнула кордон з Польщею лише за кілька годин до нашої зустрічі в імпровізованому таборі в Перемишлі. Разом зі своєю матір'ю Людмилою (40 років) вона взяла з собою двох собак, Міру та Джуню. Того дня їм вдалося перетнути кордон, як і десяткам тисяч біженців. Перед їхніми очима були нестерпні сцени, що залишили глибокий і жахливий слід.

Саме безперервні вибухи та сирени змусили їх врешті-решт тікати, після переміщень з одного підвалу в інший у Києві. “Це було дуже страшно та емоційно важко”, - додає Людмила зі сльозами на очах. Не знаходячи більше слів, щоб описати свій відчай, вона починає плакати.

БИТВА

Настя з мамою приїхали потягом. Залізничний вокзал у Львові був повністю заповнений зневіреними жінками та дітьми. Там вони стали свідками того, як люди намагалися, у боротьби, не бути розділеними в натовпі; і відчаю, коли намагалися потрапити в один з переповнених вагонів поїзда. Те, що вони бачили, сім’я згадує як чистий людський відчай.

РОЗЛУКА ІЗ ХЛОПЦЕМ

Настя постійно перевіряє телефон на наявність нових повідомлень. Туга вже дає про себе знати. Їй довелося розлучитися зі своїм хлопцем. Тепер він тримає її в курсі ситуації вдома. “Важко бачити його повідомлення про обстріли та інші речі, які там відбуваються, і розуміти, що я не можу бути з ним. Це важко”. Очі Насті прикуті до екрану.

Жорстока реальність ситуації добирається до Насті через різні групи, на які вона підписана. “Ви бачите фотографії закривавлених дітей у каретах швидкої допомоги. Невже ці фотографії не можуть вплинути на жодного російського чиновника чи громадянина?” - запитує вона, все ще дивлячись на свій телефон.

ВАРІАНТ ЗАЛИШИТИ СОБАК НЕ РОЗГЛЯДАВСЯ

Коли запитую Настю про можливість залишити собак в Україні, вона відводить очі від телефону й одразу ж відповідає: “Ми віримо, що собака ніколи вас не покине: ми віримо, що наші собаки - це частина нашої сім'ї... Ваша собака ніколи не покине Вас, навіть якщо Вам погано, якщо Вам боляче і Ви плачете. Вона прийде, щоб заспокоїти Вас. Як можна її покинути?”

Настя здається сильною, коли дивиться на матір, яка все ще зі сльозами на очах. “Настане мир. Ми заваримо чай, купимо величезний смачний торт і ми повернемося додому... Єдині новини, які ми почуємо, будуть про новонароджену панду в Китаї, чийсь день народження або чиєсь весілля... І ми ніколи не почуємо жодного слова про війну”.

Підтримайте нашу роботу

Nastya (21) überquerte die Grenze nach Polen nur wenige Stunden vor diesem Treffen und kam in einem Behelfslager in Przemyśl an. Zusammen mit ihrer Mutter Ludmilla (40) brachte sie die beiden Hunde Mira und Junya mit. Wie Zehntausende von Flüchtlingen schafften sie es an diesem Tag, die Grenze zu überqueren. Vor ihren Augen spielten sich unerträgliche Szenen ab, die tiefe und grausame Spuren hinterließen.

Es waren die ununterbrochenen Explosionen und Sirenen, die sie schließlich zur Flucht zwangen, nachdem sie in Kyiv von einem Keller zum anderen gezogen waren. “Es war wirklich erschreckend und emotional sehr belastend”, fügt Ludmilla hinzu, während ihr die Tränen über die Wangen laufen. Da sie keine Worte findet, um ihre Verzweiflung zu beschreiben, weint sie einfach.

Der Kampf

Nastya und ihre Mutter kamen mit dem Zug. Der Bahnhof in Lwiw war überfüllt mit verzweifelten Frauen und Kindern. Dort wurden sie Zeuge, wie die Menschen darum kämpften, nicht in der Menge auseinandergerissen zu werden und wie verzweifelt sie versuchten, in einen der überfüllten Zugwaggons zu gelangen. Sie erinnern sich daran, dass das, was sie sahen, pure menschliche Verzweiflung war.

Abschied von ihrem Freund

Nastya prüft ständig ihr Telefon auf neue Nachrichten. Die Sehnsucht fordert bereits ihren Tribut. Sie musste ihren Freund zurücklassen. Er hält sie nun über die Situation zu Hause auf dem Laufenden. “Es ist schwer, seine Nachrichten über den Beschuss und andere Dinge, die dort passieren, zu lesen und gleichzeitig zu verstehen, dass ich nicht bei ihm sein kann. Das ist schwer.” Nastyas Augen sind auf den Bildschirm fixiert.

Die brutale Realität der Situation hat Nastya auch durch die verschiedenen Gruppen, denen sie auf ihrem Handy folgt, erreicht. “Man sieht Fotos von blutüberströmten Kindern in Rettungswagen. Können diese Fotos nicht einen einzigen russischen Beamten oder Bürger berühren?”, fragt sie und schaut noch immer auf ihr Handy.

Die Hunde zurückzulassen war keine Option

Auf die Frage nach der Möglichkeit, die Hunde in der Ukraine zurückzulassen, wendet Nastya ihren Blick vom Telefon ab und antwortet sofort: “Wir sind der festen Überzeugung, dass unsere Hunde ein Teil unserer Familie sind... Dein Hund wird dich nie verlassen, selbst wenn du dich schlecht fühlst oder verletzt bist und weinst. Sie wird kommen, um dich zu trösten. Wie kannst du sie verlassen?”

Nastya wirkt gefasst, als sie ihre Mutter ansieht, immer noch mit Tränen in den Augen. “Der Frieden wird kommen. Wir werden einen guten Tee kochen, einen riesigen leckeren Kuchen kaufen und wieder zu Hause sein... Die einzigen Nachrichten, die wir hören werden, sind die von einem neugeborenen Panda in China, von der Geburtstagsfeier von jemandem oder von jemandem, der seine Hochzeit plant... Und wir werden nie wieder ein Wort über Krieg hören.”

Nastya (21) krydsede grænsen til Polen kun få timer før vi mødte hende i en midlertidig lejr i Przemyśl. Sammen med sin mor Ludmilla (40) tog hun de to hunde, Mira og Junya, med sig. Ligesom titusinder af flygtninge lykkedes det dem at krydse grænsen den dag. Uudholdelige scener havde udspillet sig for deres øjne og efterladt et dybt og skræmmende spor.

Det var de konstante eksplosioner og sirener, der til sidst tvang dem til at flygte efter at have flyttet fra det ene kælderrum til det andet i Kyiv. “Det var virkelig skræmmende og følelsesmæssigt hårdt,” tilføjer Ludmilla med tårerne trillende ned ad kinderne. Ude af stand til at finde flere ord til at beskrive sin fortvivlelse, græder hun bare.

Kampen

Nastya og hendes mor kom med et tog. Jernbanestationen i Lviv var fyldt til bristepunktet med desperate kvinder og børn. Der så de, hvordan folk kæmpede for ikke at blive adskilt i mængden og desperationen for at komme med en af de overfyldte togvogne. De mindes, hvad de så som ren menneskelig fortvivlelse.

At forlade sin kæreste

Nastya checker konstant sin telefon efter nye beskeder. Længslen begynder allerede at tære. Hun måtte efterlade sin kæreste, og han holder hende nu informeret om situationen derhjemme. “Det er svært at se hans beskeder om bombardementer og andre ting, der foregår der, samtidig med at jeg forstår, at jeg ikke kan være sammen med ham. Det er hårdt.” Nastyas øjne er fæstnet på skærmen.

Den brutale virkelighed fra krigen er også nået til Nastya gennem de forskellige grupper, hun følger på sin telefon. “Du ser billeder af børn dækket af blod i nødambulancer. Kan disse billeder ikke røre en enkelt russisk embedsmand eller borger?”, spørger hun stadig med blikket rettet mod telefonen.

At efterlade hundene var ikke en mulighed

Når man spørger Nastya om muligheden for at efterlade hundene i Ukraine, flytter hun blikket væk fra telefonen og svarer med det samme: “Vi tror oprigtigt på, at vores hunde er en del af vores familie... Din hund vil aldrig forlade dig, selvom du har det skidt eller er såret og græder. Den vil komme og trøste dig. Hvordan kan du efterlade den?”

Nastya virker stærk, som hun ser på sin mor, stadig med tårer i øjnene. “Freden vil komme. Vi vil lave dejlig te, købe en kæmpestor lækker kage, og vi vil være hjemme igen... De eneste nyheder, vi vil høre, vil være om en nyfødt panda i Kina, en persons fødselsdagsfest eller en persons bryllupsplanlægning... Og vi vil aldrig høre et ord om krig.”

Tikšanās brīdi Premislas pagaidu nometnē bēgļiem, Nastja (21) bija tikai pirms dažām stundām šķērsojusi  Polijas robežu. Kopā ar savu mammu Ludmilu (40) viņas līdzi atveda suņus Miru un Junju. Viņām izdevās šķērsot robežu kopā ar tūkstošiem citu bēgļu tajā dienā. Nepanesamas ainas, kas viņām bija jāpiedzīvo savu acu priekšā, atstāja dziļas un šausminošas pēdas.

Nepārtrauktie sprādzieni un sirēnas lika viņām bēgt, pēc tam kad viņas Kijivā bija mukušas no vienas bumbu patvertnes uz otru. “Tas bija šausminoši un emocionāli smagi,” Ludmila papildina, asarām birstot pār vaigiem. Nespējot atrast piemērotus vārdus, lai aprakstītu savu izmisumu, viņa vienkārši raud.

Cīņa

Nastja un viņas mamma atbrauca ar vilcienu. Dzelzceļa stacija Ļvivā bija pārpildīta ar izmisušām sievietēm ar bērniem. Tur viņas piedzīvoja, kā cilvēki cīnījās, lai netiktu atšķirti no savām ģimenēm lielajā pūlī, kā arī izmisumu, cenšoties tikt pārpildītā vilciena vagonā. Viņas atminas, ka redzēja cilvēces lielāko izmisumu.  

Pamest puisi

Nastja nepārtraukti pārbauda vai telefonā nav jaunas ziņas. Ilgošanās rada lielas ciešanas. Viņai bija jāatstāj savs puisis Ukrainā. Viņš tagad informē Nastju par notiekošo mājās. “Ir grūti saņemt viņa ziņas par apšaudēm un citiem notikumiem, kamēr es saprotu, ka nevaru būt ar viņu. Tas ir grūti,” Nastjas acis ir piekaltas ekrānam.

Situācijas brutalitāte ir sasniegusi Nastju arī caur dažādām grupām, kurām viņa seko telefonā. ”Mēs redzam attēlus ar asins pārklātiem bērniem neatliekamās palīdzības mašīnās. Vai tad nevies no šiem attēliem nesatricina Krievijas varasvīrus un parastos iedzīvotājus?” Nastja joprojām veras telefonā.

Atstāt suni nav variants

Kad jautāju Nastjai par iespēju suņi atstāt Ukrainā, viņa paceļ acis no telefona un nevilcinoties atbild: “Mēs stingri uzskatām, ka suns ir daļa no mūsu ģimenes… Suns Tevi nekad nepametīs, pat kad juties slikti vai esi sāpināts un raudi. Viņa nāks un Tevi mierinās. Kā lai viņu atstāj?”

Nastja liekas stipra, kas skatās uz savu māti, kurai joprojām ir asaras acīs. “Miers reiz iestāsies. Mēs uztaisīsim labu tēju, nopirksim lieku, gardu kūku, un mēs atgriezīsimies mājās… Un vienīgas ziņas, ko dzirdēsim ir par jaundzimušo pandu Ķīnā, kāda dzimšanas dienu vai plānotajām kāzām… un neviena vārda par karu.”

Support our work